Антон Матвиюк. 24 липня 2019 року.

Я давно хотів відвідати Кам'янець-Подільський та Бакоту. Довгий час обговорював цю міні-подорож з моїм напарником по-роботі. Ми планували дістатися Чернівців поїздом, а від Чернівців до Кам'янця та Бакоти-автобусами. Маршрут був складений. Відстань від Чернівців до Кам'янця близько 85-ти км і від Кам"янця-Подільського до Бакоти ще 40 км. Гроші у нас були. Думали, що справимося. Хотіли вирушити в дорогу у вівторок, як здамо зміну. Однак коли зранку я прийшов на роботу, напарник каже, що не їде, бо в нього складаються інші плани. Я його зрозумів, але про себе подумав, що все пішло не так. Та намірів відмовлятися від подорожі у мене не було. Прийшовши додому, я швиденько зібрав свій рюкзак, взяв палатку, спальник, каремат, де-які речі і частину грошей. Паралельно приготував собі обід і за дві години відправився у зовсім іншу подорож.

Я очікував, що все може скластися не так як планувалось, тому заздалегідь склав додатковий маршрут про запас і вирішив подорожувати автостопом.

Після обіду я сів у автобус і виїхав за місто стопити машини. Мені не хотілося стояти на місці, тому я вирішив йти. Йшов хвилин 40, потім зупинився, скинув рюкзак, машинально витягнув руку і ось зупиняється машина з двома хлопцями років по 30. Прошу підвести мене до Дубно. Хлопці виявились порядні і охоче погодились. В діалозі з ними я дізнаюся, що вони їдуть до Тернополя і я попросив, щоб і мене підвезли до Тернополя, тому що в Дубно все рівно довелося б ловити машину знову. Ми довгий час говорили про їхню роботу. Вони працювали на будівництві казарм. Я намагався більше слухати і говорити про те, що цікавить їх. Потім вони переключилися на мене. Запитували де я був і чим займаюсь. Я сказав, що навчаюсь в  університеті на історичному фаультеті і паралельно працюю кухарем, а у вільний час вирішив побачити трохи світу. Водій також розповів про своїх знайомих, які подорожували автостопом Україною, Білоруссю та іншими сусідніми країнами. Говорили всю дорогу, майже до самого Тернополя. Час пролетів непомітно і десь о годині п"ятій- шостій ми приїхали в місто. Час наближався до вечора, тому мені потрібно було шукати, де переночувати і що перекусити. Я подумав, що не буду ночувати в Тернополі, а продовжу свій маршрут. Тому пішов на залізничний вокзал і взяв квиток до Хмельницька на 10 годину. Потім відвідав Тернопільське озеро, яке здалося мені дуже великим. Я купив квиточок на пароплав та поплавав по озері. Коли зійшов на берег, вже сутеніло.

Але з озером розтаватися не хотілося, тому зійшовши з пароплава, знайшов зручне місце, щоб полежати десь на травичці біля берега. Перед тим, ще гуляючи по місту, зробив де-які фотографії. Хоча у Тернополі я вже був не вперше, але, як відомо, кожного разу відкриваєш щось нове, що минулого разу не бачив. Потім пішов на вокзал, сів у потяг і їхав приблизно півтори години. В Хмельницький прибув вже в ночі і одразу ж пішов шукати місце де розмістити палатку. Через годину мені вдалося знайти зручне місце в міському парку. Розклав тент та й ліг спати. Якщо чесно, то було страшно. Проте, як солодко було просинатися зранку, хоча і спав на твердій землі. Прокинувся о 7 годині, одягнувся, вмився, поїв. Потім зібрався і пішов за місто стопити машини. Тут з автостопом було гірше. Йшов десь години дві, так і не зловивши жодного транспорту. Надоїло. Зупиняю автобус і їду до Кам'янця- Подільського. Приїхавши я був трохи неприємно здивований новим містом. Однак, старе містечко було дуже гарне та чисте, з цікавими, покрученими вуличками та старими будівлями. Але найбільше мене цікавив Кам"янецький замок, який я хотів побачити вже давно. Фортеця виглядала казково, вона приманювала до себе і мені дуже сподобалась. Я підійшов до замкового мосту і зробив ряд фото. Ця стародавня фортеця відома ще з чотирнадцятого століття. Хоча дата не точна, так як є відомості, що замок почали будувати ще в одинадцятому столітті. Фортеця стоїть на острові, який омивається каньоном. З містом вона з"єднана вузьким старовинним мостом, який прокладений по вузенькій скелі. Фортеця потужна,  була побудована для захисту від набігів татар. Свого сучасного вигляду ця фортифікаційна споруда набрала десь в столітті шістнадцятому.

Вдосталь насолодившись старим замком, з Камянця-Подільського поїхав до Бакоти автобусом. Я змушений був проігнорувати автостоп, тому, що ввечері вже повинен був сісти на поїзд в Чернівцях і повертатися додому, так як через день треба було бути на весіллі  брата. Бакота–це територія на березі Дністра, яка входить до національного природного парку «Подільські Товтри».  Місто вперше згадується в історичних документах у сорокових роках тринадцятого століття, як велике поселення, в якому проживало дві з половиною тисячі чоловік. В цьому місті в 1431-му році відбулося повстання проти поміщиків і було підписане перемир"я між королівством Польським і князівством Молдавським. А ще в Бакоті був замок, та його зруйнували у 1434-му році, коли придушували повстання. Також там розташований печерний монастир, про який згадувалось ще в 1362-ому році. Але уже в радянські часи існування Бакоти закінчилось і вона була затоплена під час будівництва Новодністровської ГЕС.  Нажаль, до самої Бакоти автобус мене не довіз, а тільки до села Грушка, від якого ще 5 км до оглядового майданчика. Мене так проінформувала дівчина, яка їхала у це село на день народження.

Із села пів дороги змушений був йти пішки, але потім мені пощастило і мене підібрала молода пара з Львівщини, яка їхала машиною на відпочинок. Коли я врешті добрався до місця, то був приємно вражений. Місцина перевершила всі мої сподівання. І я з захопленням і насолодою дивився на неповнорні пейзажі, та великі зелені пагорби, які заспокоювали мене і наповнювали енергією.

Але довго залишатися в цьому прекрасному місці я не міг. Потрібно повертатися. Тим більше насувалася буря і  треба було як найшвидше дістатися села. І тут мені знову пощастило. Це був КАМАЗ, на якому я і доїхав до села. Там на зупинці, я перечікую бурю та сильну зливу і йду далі стопити машини. Зустрічаю пару, яка також їхала до Кам'янця. Якийсь час йдемо разом та говоримо. Потім зупиняємо машину, яка безкоштовно відвозить нас до Кам'янця-Подільського. Там ми прощаємся і я їду до Чернівців. Але удача не завжди виявляється моєю супутницею, так як я запізнююсь на поїзд на 20 хвилин, а наступний повинен бути тільки після завтра, та це вкрай мене не влаштовувало. Я був у відчаї, гніві і розгубленості. Але беру себе в руки і твердо вирішую залишитися в Чернівцях та переночувати.

Ночую у місцевому парку, у палатці. Прокидаюся о шостій годині та йду за місто. Першим зупиняється кур'єр якоїсь фірми. З ним я проїхав кілометрів 50. Потім знову зупинив машину і проїхав невелику відстань. Так, машина за машиною я дістаюся села Плебаніка, де читав про діючий залізничний міст-віадук. Він виявився неймовірно гарний та великий. Роблю декілька фото та їду далі до селища Теребовля. Перша згадка про Теребовлю відноситься до 1097-го року і вважається одним з найстаріших міст України. Колись це була столиця удільного князівства, яке входило в склад Галицького князівства. Але коли Галичина була завойована волинськими князями, стала частиною великої Волинської держави. Ще коли їхав у машині, від місцевого водія дізнався про Теребовлянський замок, також відому історичну споруду цього краю. Середньовічними замками я захоплювався завжди, а отже без особливих роздумів відправляюся туди та піднімаюся на верх. Проте цей замок впродовж 18-го 19-го століть залишався без догляду і занепав і зараз від нього залишились тільки нижні частини мурів. Тож мені нічого не залишалось, як з висоти оглянути усю Теребовлю, зробити фотографії та йти далі. Від Теребовлі до Тернополя мене підвозить хлопець років 28. Доброзичливий та веселий. Розказував, як сам велосипедом їздив у Львів та Варшаву,як катався автостопом, коли був такий як я, як відвідував Індію . Він висаджує мене у центрі міста та їде далі по справах. А я сідаю в маршрутку і їду з міста. За містом я зустрічаю таких же автостоперів, як і сам. Проте ми не йдемо разом, щоб був шанс швидше спіймати машину. Ловлю вантажівку та прямую додому. У Луцьк я прибув приблизно о восьмій годині. Хотілося розказати друзям про свої пригоди, Але я був повністю виснажений, хоча спати не хотілося, так як не міг відійти від пережитих подій та емоцій за цих три дні.

Я проїхав і пройшов багато кілометрів, побував у багатьох місцях, побачив багато цікавого, зустрівся з багатьма людьми. Всі ці люди, яких я зустрів у своїй подорожі виявились доброзичливими, відкритими, та приємними. Я знаходився в дорозі декілька днів, харчувався і знаходив собі ночівку. І все це обійшлося мені в 500 гривень. А це не дорого. У всякому разі це того було варте.

^Наверх