Сходження на гору Параcку
Антон Матвіюк. Червень 2020 року.
"Чому б не вийти із зони комфорту та не піти в гори?" – подумав я. Так, це була б хороша ідея, адже цього року я ще нікуди не їздив. На дворі вже літо, а ноги так і просяться кудись піти. Маршрути у мене сплановані майже по всій Україні. Головне, щоб було трішки часу та фінансів.
Ну що ж, їхати, так їхати. Вирішили, та й поїхали. Подорож розпочали з Лукова разом з своїм братом і другом дитинства Колею. Коля проживає, вірніше проживав, у Сімферополі. Зараз навчається в Києві. Всі літні періоди свого дитинства він провів у Лукові, звідки родом його дідусь і бабуся. Це типовий україномовний кримчанин, з типової україномовної кримської сімї. В цьому, напевне, заслуга його діда Дмитра. А Їхати вирішили як і завжди, старим, добрим автостопом. Мене це нітрохи не лякало, так як досвід вже був. Більше думав про те, чи будуть підбирати люди у теперішній ситуації з коронавірусом. Проте, проїхавши близько 600 кілометрів, по охопленій страшною недугою Львівщині, помінявши до десятка машин і спілкуючись з багатьма людьми, які скептично ставилися, що до його існування, заспокоївся. Але якщо вже згадали цей клятий коронавірус, то моя думка повністю збігається з ставленням всіх цих людей.
Так от, вийшли на Варшавську трасу, постояли пів годинки на сонці, зупинили першу машину і за якихось години півтори ми уже в Луцьку. Спочатку думали переночувати з братом у гуртожитку, але Колю не пустили вахтери, по причині того самого коронавірусу. Тому, ми вирішили не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні і їхати далі. Швидко скупилися в магазині, легенько перекусили чим Бог послав і в путь. З Луцька нас підвезли молоді хлопці до села Шклинь, а далі зупинили машину і доїхали до Горохова. На дворі вже вечоріло і накрапав дощ. Ми вийшли за місто і стали ловити машину. Нам пощастило. Нас підібрав чоловік, який відвіз майже до самого Львова. По своїй добрій волі, він підвіз нас навіть набагато далі ніж йому було потрібно, за що ми залишились дуже вдячні цьому доброму чоловіку. У Львів прибули о 10 годині вечора і зразу ж пішли до Високого Замку. Там натрапили на групу молодих індусів. У них голосно грала традиційна індуська музика. Це спочатку дивувало, а потім вона виявилась не такою вже і поганою. Словом, ця музика дозволила розслабитися. Заночували ми також на Високому Замку, в наметі з прекрасним видом на нічне місто. Спали не довго, всього 4 години, щоб не проспати схід сонця. Дуже вже хотілося його зустріти. І це було варто того і прокинулися ми так рано не дарма, тому що таких яскравих та мальовничих пейзажів мені ще не доводилося бачити. Картина відкривалася прекрасна. Сонце вставало над містом, а місто накрив густий та білий туман.
Але все минає і на зміну чудовому світанку приходив новий день. Сонце піднімалось все вище, а туман над містом розсіювався. Якось поволі, неначе з негатива фотографії, крізь дим туману почали проявлятись спочатку дахи, а потім і самі будиночки, а між ними, на вузеньких, покручених вулицях, з"являлося все більше і більше людей-комашок і різнокольорових скриньок на колесах. Всі вони кудись спішили, напевне заклопотані, кожний зі своїми проблемами, не звертаючи ніякої уваги на цей чудовий літній світанок. А отже в дорогу треба було відправлятися і нам. Помилувавшись вранішнім сонцем і зробивши ряд фото ми відправились далі. З Львова нас підібрав водій, який відвіз до Стрия. Потім зупинили вантажівку, що прямувала до Ужгорода і добралися до самого Сколе. Водій, до речі, виявився людиною щирою, та радий був нашій зустрічі. Ділився досвідом як потрібно правильно стопити машини за кордоном, на автобанах. Більшість українських водіїв, говорив він, не сприймають людей, які зупиняють машини на дорозі. Автостоп для них термін не зрозумілий та дикий. Часто вони проїжджають повз, маючи вільні місця. А цей водій виявився не таким, заради нас він навіть зупинив фуру. Згодом сказав: «Якщо я бачу що людина порядна, то я їх підберу, а ви, хлопці, зі своїми великими рюкзакам, не складаєте враження кримінального».
Ось так, такий наш не кримінальний вигляд і дозволив нам добре і без перешкод доїхали до Сколе, де ми скупились в магазині всім необхідним, а особливо запаслись великою кількістю води, тому що саме вода найбільше потрібна на таку довгу відстань. Маршрут від Сколе до гори Параcка складав 12 км, це ми прочитали на карті. Проте пройти довелося набагато більше, тому що один раз по дорозі трішки зійшли з маршруту. Точніше кажучи, ми заблудилися ще не ставши на цей маршрут. Гора Параcка-це найвища вершина у Сколівльких Бескидах. Її висота становить приблизно 1270 метрів над рівнем моря. Чому приблизно, тому що точних даних не існує. Назва гори походить від імені дочки, чи дружини князя Святослава Володимировича, сина Володимира Красне Сонечко-хрестителя Русі, яку вбили за вказівкою Святополка Окаянного, прямо на цій горі, в 1015-му році. Ось така печальна історія.
Напевно, княгиня не дуже хотіла, щоб ми з нею зустрілися, бо на самому початку сходження нас накрило великим дощем. Але ми не розгубилися, швидко поставили намет в лісі та перечекали зливу. Потім кілометрів вісім йшли тільки лісом. Зустрічали туристів, які вже спускалися з хребта. На деякий час зупинялися, щоб з ними поспілкуватися. Всі кого ми зустріли по дорозі були відкритими та приємними людьми і охоче ділилися враженнями. Коли вже довелося йти по гірському хребті, починав здійматися вітер та здалека було чути грім. Вирішили далі не йти, а отаборитися під горою. Якою ж вона виявилася великою. Вночі мене розбудив дощ, він не давав спати цілу ніч. Від спалахів грому було видно, як у день. Я молився, щоб все це пройшло не зачепивши нас та зарікся, що більше у такі шторми у гори не піду. Іронія долі в тому, що я знав, що буде гроза. Який же я був безрозсудний. Слава Богу все пройшло добре.
Зранку прокинулися на диво свіжі, та бадьорі. Був дуже густий туман. Далі двох метрів нічого не видно, але він швидко розвіявся. І ми через 30 хвилин продовжили наше сходження на гору Параcку. Дорога після дощу залишала бажати кращого, але найстрашніше було вже пройдено. Зате на вершині розкрилися невимовно гарні горизонти. Розум вільно гуляв по гірських просторах. Туман робив те ж саме. Було легко, спокійно і приємно. Там можна вдосталь відпочити та отримати естетичне задоволення від усього, що бачить твоє око. Хоча для мене відкрилося дещо більше.
Намилувавшись краєвидами, ми швидко та без перешкод спустилися з гори і повернулися в Сколе, а потім зупинили вантажівку і прямісінько до самого Львова. Коли прибули до Львова, то не знали чим себе зайняти. Думали, думали, та більше нічого не придумали, як покататися на велосипедах. Випадково завели знайомство і відразу ж знайшли спільну мову з милою дівчиною із Івано-Франківська. Кожен ділився своїм досвідом автостопу. Вона розповідала про свої пригоди в країнах Європи, розказувала про візити до США та Індію. Спілкувалися на протязі цілого вечора про все на світі і приємно провели час. Але у кожного своя доля і своя дорога, і розпрощавшись з милою дівчиною ми з братом пішли шукати, де розмістити намет для ночівлі. Знайшли місце у Стрийському парку і спати лягли о третій ночі, а прокинулись о 7 ранку від гавкання собак. Зі Львовом прощатися нам не хотілося. Ще пів дня ми просто гуляли містом, та відпочивали. Виїхали з міста приблизно о другій годині дня і щасливо добралися додому з новим досвідом, новими враженнями та переживаннями.
А цінним уроком з цієї подорожі я виніс для себе те, що наше око ніколи на насолодиться красою цього світу. Йому завжди буде мало. Якоюсь мірою розумію, що для мене у подорожі головне не відвідати максимум гарних локацій, хоча вони також у пріоритеті. Найбільше цінується взаємозв’язок з навколишнім середовищем, особливо спілкування з цікавими та відкритими людьми. Знайомства, комунікація, товариство. Усе це прокачує переживання та враження, дає нову інформацію, новий досвід. Навіть нові ідеї та плани на майбутнє. І ти милуєшся цим тонким світом, що пропливає між нами і в пам’яті він залишається надовго.