Погляд на Волинь, з 21-го століття в 13-те

Тема нашої роботи Волинь, але Волинь не сучасна, а стародавня і ми сьогодні хочемо зупинитися на певному історичному періоді історії Волині і розібратись, що ж відбувалося колись, дуже давно, в нашому прекрасному і такому мальовничому краї. Але ж тут в декого може виникнути запирання. А чому ви вибрали саме давнину і що ви там забули? Невже вам не подобається сучасність. Подивіться навкруги, яка чудова наша Волинь, які красиві пейзажі навколо, які прекрасні в нас озера, ріки, ліси. Які гарні в нас міста. Старовинний Луцьк з кожним роком молодіє і стає все красивішим, древня столиця Волині Володимир, радує нас своїми церквами і соборами, а чого варта велична Почаївська лавра і маленький Острог зі своєю славетною академією, а древній Любомель-любе місто-волинського правителя, мудрого князя філософа Володимира Васильковича, як і завжди милий і привітний. Також Ковель, Нововолинськ, Ківерці, Дубно, Кременець старовинний Камінь, який згадується древніми літописцями в Волинському літописі. Все це правда, але крім всього цього у Волині є ще й славна історія і ця історія відноситься саме до того періоду в якому ми хочемо побувати, а саме тринадцятого століття. Тому що цей період виявився самим славетним періодом в історії нашої Волинської землі. Саме в цей період на Волині утворилася велика держава, одна з найбільших і наймогутніших держав Європи а її столиця, величний Володимир, став одним з найбільших міст в східній Європі. Але ця славетна історія нашого мальовничого краю була перекручена, а фактично вкрадена і приписана іншій території. Ось ми і вирішили окунутися с сиву давнину, щоб все побачити, у всьому розібратися і встановити істину. Але ми не будемо переповідати всі історичні події, так як про це багато написано і немає ніякого сенсу ще раз переказувати те що видане багатотисячними тиражами, а нині припадає курявою на полицях бібліотек і займає значну частину інформаційного простору в світовій паутині. Ми зупинемось тільки на певних і на наш погляд найбільш суперечливих моментах. Але зачекайте, ми ледве не забули вказати актуальність даної теми. Так це просто, актуальність полягає в правді, тому що правда завжди актуальна. Правда не кожному вона та клята правда подобається і не кожний її хоче знати і чути. Ну що ж поробиш, так було завжди, так є і зараз і ми не будемо на це зважати. Мало кому що не подобається, всім же не вгодиш.

Так давайте ж стряхнем віковічну куряву з завіси історії і заглянемо в ту сиву давнину, щоб краще розібратися в тому, що насправді відбувалося в ті давні-прадавні часи на нашій палко любимій Батьківщині. Ну, що ж, тоді з Богом в путь і в дальню дорогу.

Почаївська лавра

В другій половині 12 століття величезна і могутня колись держава Київська Русь остаточно розвалилася на ряд феодальних князівств. Значення Києва, як столиці держави занепало і він перестав відігравати роль обєднуючого центру, колись могутньої імперії. На території колишньої Київської Русі фактично сформувалися два потужних феодальних клани, які і розділили всю територію. Найбільш могутнім був клан Мономаховичів. Він контролював приблизно 80% всієї території Русі. Були ще чернігівські Ольговичі, значно менші за Мономаховичів, але також родовиті і впливові. Осторонь стояло Полоцьке князівство, де правили нащадки Володимира Святославовича і Рогніди дочки Регволда, але ці землі особливого впливу на політичне і економічне життя руських земель не мали. В другій половині 12-го століття від Києва один за одним почали відколюватись малі і більш великі феодальні володіння, які належали представникам князівського роду Рюриковичів. З посеред декількох десятків феодальних володінь найбільш могутніми стали Новгородські землі, Ростово-Суздальське князівство і Волинь, яка в кінці 12 століття підкорила своїй владі Галичину і створила могутню державу на південному заході Київської Русі.

Воолодимирський Успенський собор

Погляд на Волинський літопис-основне джерело вивчення історії Волині 13-го століття.

Основним документом для вивчення історії Волині 13 століття є історичний документ під назвою Галицько-Волинський літопис, хоча така назва ні в яких оригінальних історичних документах не зустрічається і як насправді називався літопис на даний момент залишається невідомим. Початкова частина цього твору втрачена, не виключено, що спеціально знищена. В деяких уже сучасних публікаціях назва «Галицько-Волинський літопис» значиться як наукова. Виходячи з аналогії назв древньоруських літописів, наприклад, Київського, Новгородського, Смоленського чи Чернігівського, найбільш вірогідна назва твору Волинський літопис. Він писався на Волині, при волинських князях і немає ніяких підстав вважати його галицьким.

Літопис займає пяту частину книги, яка має назву «Літопис Руський» і колись належала Іпатському монастирю біля Костроми на території Російської федерації. Нині ця книга знаходиться в Петербурзі в бібліотеці академії наук. Вперше українською мовою літопис видав у Львові Теофіль Коструба в 1936-ому році. Літопис являється окремим твором, який приєднаний до «Київського літопису». Події в літописі починаються з 6709 (1201) року і завершуються 6800 (1290). Є певні докази того, що над цим твором послідовно працювали не менше пяти авторів, але імена цих авторів залишаються невідомими, хоча нині і зявляються певні відомості про авторів літопису. Літопис можна розділити на дві частини. Перша, основна і більша частина, описує період життя і діяльності Данила Романовича і писалась в його середовищі, можливо, в Холмі. Друга ж описує шлях Володимира Васильковича і писалась його оточенням в Володимирі.

Волинський літопис-це досить важливе джерело відомостей не тільки південно-західної частини Русі 13-го століття, але і значної частини центральної Європи цього ж періоду. Композиція літопису дуже складна, а матеріал дуже різноманітний і строкатий. Укладачі збирали і оформляли записи історичного характеру, які віднаходили по князівських дворах і монастирях західних земель, записували свідчення очевидців, використовували інші літописні джерела, юридичні документи, грамоти. Літописці були дуже ерудованими людьми того часу, добре проінформованими і з високим рівнем культури. Їм був відомий Гомар, творчість Іларіона, грецькі хроніки, повісті. У них під рікою були «Повість временних лет», «Київський літопис» інші історичні документи. І коли читаєш літопис то дивуєшся тій точності з якою середньовічні автори відображали історичні події. Але них цікавили більше світські події-державні та військові. А релігійним речам в літописі відводиться відносно небагато місця. Тут дуже мало біблійно-євангельських запозичень. Цим літопис також відрізняється від літописів північно-східної Русі. Хоча літописці намагалися викладати матеріал по книжному, в дусі того часу, зокрема насичували свої розповіді, зниклим нині з вжитку в українській мові так званими давальними самостійними конструкціями, що являються важкими для розуміння і перекладу. Але визначальним для твору є його жива тогочасна народна мова-лексика, фразеологія, стиль тощо.

Рахується, що літопис ділиться на дві частини і першу називають галицьким літописом. Але якщо уважно прочитати літопис, то стане зрозумілим, що основна тема літопису-діяльність волинських князів, їхня зовнішня і внутрішня політика. А ця політика була досить широка і строката. Данило Романович разом з своїм молодшим братом Васильком вів активну і досить агресивну діяльність і на першому місті були стосунки з Угорщиною і Польщею, згодом Литвою і німецькими рицарями, а починаючи з сорокових років тринадцятого століття з Золотою Ордою, яку в літописі автори називають татарами. Зосередження уваги літописців на прозахідній діяльності волинських князів відрізняє даний літопис від східно-руських літописів, де основна зовнішньополітична діяльність тутешніх князів зосереджена на східному регіоні-половцях, татарах, тощо. Безумовно, важливе місце в політичній діяльності волинської князівської династії займала Галичина. Але уже в ці часи, які описуються в літописі, Галичина не могла і не проводила такої активної зовнішньої політики. Вона була слабкою, а галицьке боярство обезкровлене. В Галичині не було свого сильного лідера, а запрошений князь, Ростислав Михайлович, був представником клану чернігівських Ольговичів і Галичина виступала уже зовніщньополітичним обєктом за яку точилася боротьба між більш сильнішими сусідами Волинню, Польщею і Угорщиною. Безумовно головну роль в цій боротьбі відігравала Волинь. Отже називати першу частину літопису Галицьким, це сильно перебільшено і не відповідає дійсності, тому що Галичина в даному випадку розглядається тільки в контексті її завоювання, а не як субєкт політичної діяльності.


Зимнинський монастир у Володимирі на Волині.

Погляд на Волинь, її географічне положення, та економічне становище.

Волинські землі завжди відігравали значну роль в житті давньоруської держави, тому що Волинь знаходилась на перехресті важливих цивілізаційних шляхів. Через Волинь проходили жваві торгівельні артерії. По суднохідних ріках Західний Буг і Припять був прямий вихід зі Східної Європи в Центральну Європу і країни Скандинавії. Цей водний шлях по Західному Бугу фактично заміняв славнозвісний торговий шлях з «варяг у греки», роль якого на ті часи, в звязку з нашестям тюрських племен і занепадом Візантійської імперії, значно знизилась.

Крім вигідного географічного положення, Волинь була багатим краєм. Значну частину території Волині вкривали столітні ліси, в яких водилися різноманітні звірі, росло багато грибів та ягід. І нині Волинь рахується одним з найбагатших грибних і ягідних регіонів України. Також Волинь славилася своїми озерами, в яких водилося багато риби. Надра Волині також були багаті на залізну руду, глину, бурштин, торф і інші корисні копалини. Але найбільшим багатством Волині була земля. Навколо волинської столиці розкинулись родючі поля, на яких, ще з давніх часів розвивали землеробство, вирощували пшеницю, ячмінь, жито, льон, та інші сільськогосподарські культури. А як відомо, земля в умовах феодалізму була основним засобом виробництва, а значить основним і найбільшим джерелом збагачення. І в нинішній час землі Володимир-Волинського, Іваничівського, Локачинського, Горохівського, Луцького, а також частини Люблінського воєводства Польщі являються найкращими сільськогосподарськими угіддями всього західного регіоні України. А на цих багатих лісами, ріками і озерами землях, уже в десятому столітті існували міста: Володимир, Червен, Бузьк, Чорторійськ, Луцьк, Перемиль, Пересопниця та інші, в яких жваво розвивалися різні промисли, велась торгівля.

Таким чином, Волинь, як багата земля, завжди знаходилась в полі зору правлячої київської династії. І в середині 12-го століття, після остаточного розпаду Київської Русі, на цих землях утвердилась династія старших Мономаховичів. Першими князями династії волинських Мономахомичів був син Мстислава Великого і внук Володимира Мономаха Ізяслав Михайлович і його син Мстислав Ізяславович. З іменем Мстислава Ізяславовича звязане будівництво великого і красивого Успенського собору в стольному городі Володимирі, який і досі прикрашає місто і являється шедевром архітектурного мистецтва не тільки Волині, але і всієї України, культурним надбанням всього українського народу.

На відміну від Волині Галичина не була таким багатим і привабливим краєм. Тут не було судохідних рік, багатих рибою озер, цвітучих і великих міст, а головне, її гориста територія слабо підходила для землеробства, так як камянисті, піщані і прісні грунти не могли дати великих урожаїв. А соляні поклади Коломиї, на які звертає увагу в своїй «Історії України» Крипякевич, хоч і були вагомим економічним фактором, все-таки не відігравали вирішальної казно утворюючої ролі. До того, як ми бачимо з історичних джерел, Галичина ніколи не являлась привабливим регіоном в битві київської княжої династії за батьківську спадщину. А те, що Галичина рано відійшла від Києва не являється якоюсь важливою подією в історії. Просто на цю бідну, гірську територію в Києві ніхто особливої уваги не звертав, через те, десь так в році 1084-ому і віддали її сиротам-ізгоям. Чогось кращого, Волині, чи Новгорода, сиротам не віддали ж.

Луцький замок Любарта.

Погляд на князя Романа і завоювання Галичини.

Піднесення і розквіт Волині звязане з постаттю волинського князя Романа Мстиславовича. Літопис, який дійшов до нас під назвою Галицько-Волинський, так описує цю видатну історичну постать: «У рік 6709 [1201]. Початок княжіння великого князя Романа, що був державцем всеї Руської землі, князя галицького 1

По смерті ж великого князя Романа, вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих, [*...] Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в Обези за Залізнії ворота 2, а [хан] Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись».

Князь Роман Мстиславович походив з могутнього київського клану Мономаховичів і приходився пра правнуком Володимиру Мономаху. До 1173-го року він правив (якщо можна так висловитись) в Новгороді Великому, але після смерті батька Мстислава Ізяславовичи повернувся на Волинь. В 1198, чи 1199 році помер останній представник галицької династії Ростиславовичів Володимир Ярославович, в якого не було дітей. Вірніше у нього було два сина, але від безродної попаді і норовливе галицьке боярство відмовилося визнавати їх своїми князями. Цією ситуацією скористався Роман Мстиславович, В 1199-му році він захопим Галичину і приєднав її до своїх володінь. Але проти Романа виступила боярська верхівка Галичини, яка не хотіла бачити своїм володарем могутнього, грізного і владного князя. Вона хотіла сама управляти своїми володіннями і впливати на політику залежних від них князів, як це було на протязі багатьох десятиліть за династії Ростиславовичів. Роман не хонів миритися з таким положенням, тим більше він уже знав підступність галицьких бояр, так як це був його другий прихід до Галичини. Для того, щоб придушити опір і свавілля галицької боярської опозиції він вдається до вкрай радикальних заходів і силою знищує непокірне боярство. З «Польської хроніки» краківського єпископа магістра Вінценція Калдубка нам відомі методи, якими Роман Волинський придушував боярський опір.

«…кого живьем закапывает в землю, кого разрывает на части, с кого сдирает кожу, многих использует как мишень для стрел, у некоторых, прежде чем убить, вырезает внутренности. Испытыв на своих все виды пыток, он стал более ненавистным врагом для граждан (cives), чем для врагов. Кого не смог схватить открыто, так как почти все в страхе разбежались по другим землям, он возвращает подарками, лестью и хитростями, на которые был мастер, заключает в объятия, осыпает почестями, возвышает. Вскоре же, по какому-нибудь выдуманному ложному обвинению, незаслуженно низвергает, а низвергнув, велит умучить немыслимыми пытками: либо чтобы завладеть имуществом убитых, либо чтобы нагнать страху на соседей, либо чтобы, уничтожив самых сильных, властвовать тем безопаснее. Вот почему обычной присказкой у него было: "Мед удобнее всего добыть, передавив пчел, а не разогнав ройя187; не распробовать пряности, если не истолочь ее помельче пестом».

Хоча Михайло Грушевський піддає сумнівам записи краківського єпископа, звинувачуючи його в заангажованості. Але факт залишається фактом. І те, що Роман діяв в Галичині такими жорстокими методами, цілком ймовірно. Ми ж знаємо крутий норов Романа, до того ж часи були такі жорстокі і люди були жорстокі, а в боротьбі за владу всі методи дозволені. Такими, або подібними методами діяли всі, або майже всі володарі тогочасної епохи. Як би там не було, але жорстока і рішуча діяльність Романа дала свої результати і боярський спротив в Галичині був придушений.

Зовсім інша ситуація була на Волині, де Романа і його сімю поважали і підтримували всі верстви населення від простих смердів до родовитих бояр і таких жорстоких репресій на Волині не відбувалося.

Але правління Романа Мстиславовичи було не довгим і в 1205-ому році, під час походу на свого родичи польського князя Лешка Роман гине. Проте Роман залишив по собі слід в історії. Це був мудрий, рішучий князь, який користувався величезним авторитетом на Русі. Є відомості про те, що римський папа Інокентій Третій пропонував Роману королівську корону, але від неї князь відмовився. Також Роман, ще в часи Київської Русі був палким прихильником встановлення в великокняжій династії принципу майорату (главенство старшого в роду). Такий принцип унаслідування великокняжої влади дав би можливість припинити чвари і утримати державу від розпаду, але від цього княжі спадкоємці відмовились. Не виключено, що головне місце на київському столі Роман відводив собі. Хоча, на відміну від свого діда Ізяслава Мстиславовича, Роман за Київ не держався, а зосереджував діяльність на місцевих проблемах.

Зараз в український історичній науці використовується термін Галицько-Волинське князівство обєднане. Але чи відповідає цей термін історичній дійсності? Згідно Академічного тлумачного словника слово обєднання означає «Ціле, що склалося на основі з'єднання, поєднання чого-небудь», а також «Організація людей на основі спільності мети, завдань». І в даному випадку процес обєднання означає добровільний процес зєднання. Отже, для того, щоб ствержувати, що дві держави обєдналися, треба знати заради чого вони обєдналися, хто представляв високі обєднуючі сторони, в якому місті відбувалося обєднання, який документ був підписаний і ким підписаний і на яких умовах відбулось обєднання. І вже точно такі дії не відбуваються шляхом силового захоплення. Для цього існують інші терміни, наприклад, захоплення територій, анексія, завоювання, підкорення, інкорпорація. Проаналізувавши історичні події і співставивши факти можна зробити висновок про те, що ніякого обєднання в дійсності і не було, а було просте, банальне приєднання, захоплення більш слабкого і менш економічно розвинутого князівства більш сильним і більш впливовим князівством, до того ж силовим способом. Відбулося те, що відбувалося в ті часи в багатьох місцях і країнах. Наприклад, московський князь Іван Третій таким же самим способом приєднав до своїх володінь Новгород. Чому ж тоді ці події не називають обєднанням, а Московське князівство не стало називатись Новгород-Московським обєднаним? Так такі ж самі події відбулися і в південно-західній Русі. До того ж нам відомо, які звірства чинив Роман в Галичині. Хіба ж це можна називати обєднанням?

Погляд на Ярославську битву.

17 серпня 1245-го року під містом Ярославлем, на річці Сян відбулась битва, яка увійшла в історію під назвою Ярославська битва. Ми не будемо переповідати передумови і хід битви. Про це дуже детально написано як в інтернеті, так у багатьох друкованих виданнях і немає ніякого сенсу повторювати те про що всі знають і кожен бажаючий легко може ознайомитись з даним контентом, не виключено, що навіть зі значно кращим ніж мною написаним. Зупинюсь тільки на деяких і досить важливих моментах, які на мою думку потребують більш детальних розяснень і уточнень.

Довгий час радянська історична наука трактувала Ярославську битву як боротьбу руського народу з іноземними загарбниками-угорськими і польськими феодалами. Цю тему нерідко підтримують і в сучасній українській історії. Але насправді Ярославська битва відбувалася між волинськими військами і силами галицької боярської коаліцїї і на кону стояла Галичина. Волинські війська очолювали волинські князі Романовичі, Данило та Василько, а боярську коаліцію представник клану чернігівських Ольговичів Ростислав Михайлович, який претендував на галицький стіл. Безумовно в складі галичан були іноземці, поляки і в більшій мірі мадяри, так як князь Ростислав був одружений на дочці угорського короля Бели Четвертого і безумовно заручився воєнною підтримкою свого тестя, який також мав свої інтереси в Галичині: «Потім же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову [Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому, [Ростиславу] , на підмогу». Також літописець чітко вказує на учасників бою з боку галицької боярської коаліції: «Коли ж побачив Ростислав прихід противників, він теж, приготувавши до бою воїв своїх, — русь, і угрів, і ляхів». З другого боку волинське військо також було підсилене польськими воїнами Конрада Мазовецького, литовцями Міндовга і загонами половців: «Данило ж і Василько, почувши, що він прийшов раттю, помолилися богу [і] стали збирати воїв. І послали вони [послів] до Кондрата, кажучи: «Із-за тебе виступили на нас обох ляхи, бо ми тобі помічники єсмо». І послав він [їм] підмогу. А тим часом Данило й Василько послали [послів] у Литву, помочі прохаючи. І послана була од Миндовга, [князя литовського], поміч». Але це аж ніяк не означало іноземної експансії руських земель. Використання найманців було звичайною практикою всього середньовічного періоду історії і до залучення найманців вдавалися всі феодальні правителі. Цим не гребували і руські князі, які дуже часто приймали участь у різних іноземних військових авантюрах. Цілком зрозуміло, що найманці не воювали безкоштовно і за це доводилось платили. Але підготувати військо до воєнного походу було не такою вже і легкою справою. Для цього потрібні були кошти і не малі. До того ж ресурс воїнів був обмежений. Це тільки у фільмах і в російській історії показують сто тисячні війська. Але насправді зібрати величезне військо в ті часи було справою немислимою. Воїном міг бути не кожен. Це була спеціальна каста яка крім війни більше нічим не займалась. Вони постійно тренувались і удосконалювали свою майстерність. Простий селянин чи ремісник воїном бути не міг. Таке народне ополчення в бою швидко перетворювалось на мясо і легко розсіювалось невеликим загоном професійних рицарів. Також, щоб відправити військо в похід потрібно було забезпечити його всім необхідним: озброєнням, провіантом, фуражем для коней, а на це повинна була працювати велика кількість людей: ремісників, зброярів, ковалів, кольчужників, кожумяк, рудокопів, купців, селян, також потрібні були великі посіви і сінокоси. А це все коштувало великих грошей і займало багато часу. Навіть і у ті часи безкоштовно ніхто нічого не отримував. Є розрахунки, що місто з населенням 50 тисяч, а таких міст було не багато, а в Центральній Європі в ті часи їх взагалі не було, могло виставити не більше тисячі воїнів. От і виходить, що правителям вигідніше було використовувати для підсилення найманців, ніж підготовляти свої війська.

Отже трактувати Ярославську битву як боротьбу з іноземним загарбниками не можна. Це була міжусобна битва в середині руського суспільства, продовження боротьби між Волинню і Галичиною, в якій волинські князі отримали цілковиту перемогу: «Явив же бог милість свою і дав побіду Данилові напередодні [дня пам’яті] великих мучеників Фрола і Лавра». Ярославська битва стала важливою подією і мала велике історичне значення. Вона знаменувала завершення майже сорокарічного періоду смут, не визначеності, кровопролитних міжусобиць, розрухи, економічного, культурного і державного застою і занепаду. Результатом цієї битви було те, що галицька боярська опозиція була повністю розгромлена, а Галичина остаточно і назавжди втратила свою державність і на цілих сто років опинилась під владою волинських Мономаховичів. Після цієї битви Галичина своїх князів не мала, а нею управляли волинські Романовичі.

В Новгородському першому літописі є перелік всіх міст землі Волинської. І там, поряд з волинськими містам: Луцьком, Володимиром, Берестєм і іншими містами переліковуються як волинські міста і галицькі міста: Львів, Галич, Самбір. І в цьому списку «А СЕ ИМЕНА ВСЂМ ГРАДОМ РУСКЫМ, ДАЛНИМ И БЛИЖНИМ.» Галицька земля взагалі не числиться.

«А се Волыньскыи: Степань на Горыни, Остро, Хороборь, Луческъ великыи на СтырЂ, Ивань, на Ик†Кременець, Белзъ, Дубичи, Теребовль, Любно, Зудечевъ, Холмъ, на рЂцЂ Солонои Изборско, Лвовъ великии, Волынь на Бугу, Володимерь, Дорогобучь, Перемышль, Перемиль, Галичь, Самъборъ, ту лежить святыи АнуфрЂи, Четвертня, Черторыескъ; Пинескъ на ПинЂ, ВоробЂескъ на СтруменЂ, Берестии, Брынескъ, Колывань, Серенескъ, Свинескъ».

І ще. Інформація про Ярославську битву не є і ніколи не була засекречена, вона досить детально описана у літописі і завжди, навіть в радянські часи, була у вільному доступі і кожний бажаючий міг легко з цією інформацією ознайомитись, просто не кожному це хотілося.

План Ярославської битви.

Погляд на управління державою та її правителів.

Волинська держава була типовою середньовічною державою періоду феодальної роздробленості. Головним і найвищим представником влади в державі був князь. Він об'єднував у своїх руках всі гілки влади, а також мав беззаперечне право проводити міжнародні відносини. За життя Данила Романовича вся влада в державі безумовно належала йому, як старшому в роду і він був одноосібним правителем. Правда, не треба забувати, що це були роки феодальної роздробленості і про абсолютну владу верховного правителя годі було і говорити. Але вертикаль влади була навіть в період роздробленості і верховенство верховного сюзерена визнавалось іншими членами князівської родини. Так було скрізь, як в Західній Європі, так і в Східній. Данило користувався беззаперечним авторитетом і ніхто цей авторитет не оспорював. На відміну від Київської Русі де відбувалися постійні чвари і суперечки в великокняжій династії, яка розрослась до величезних розмірів, в волинській династії суперечок не було. У Данила на протязі всього життя були дружні, братерські стосунки з своїм молодшим братом Васильком. Брати завжди виступали разом, підтримували один одного і фактично були спільними правителями держави.

«Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні.»

Важливу роль в відновленні Романової спадщини відіграла їх мати княгиня Анна. Залишившись вдовою в молодому віці, з двома маленькими дітьми, вона на протязі всього свого життя підтримувала і допомагала своїм дітям. Якого походження була Анна, достовірно не відомо. Є, не цілком точні дані, що Анна являлась близькою родичкою Візантійських імператорів і угорських королів. Але, як би там не було, Анна походила із знатного роду.

Після смерті Данила в 1264-ому році верховне місце на феодальній ієрархічній драбині держави зайняв молодший Романович Василько. «Василько ж був на зріст середній, розумом великий і одвагою, який то [сам] багато разів перемагав поганих, а то багато разів вони удвох [із Данилом] посилали [воїв] на поганих, [на таких], як Скомонд і Борут, лютих воєвод, що були вбиті посланими [воями]». Василько Романович правив державою не довго, до своєї смерті в 1269-ому році. Як бачим, він пережив свого старшого брата тільки на пять років. Василько також був мудрим політиком і також користувався великим авторитетом, як серед західних князів і королів, так і серед своїх східних і північно-східних родичів.

Але після смерті Василька Романовича постає питання, а хто ж унаслідував верховну владу в державі. Волинський літопис не дає конкретної відповіді на це запитання і це дає змогу по різному, залежно від політичних і ідеологічних міркувань, трактувати дане питання. Останнім часом піднімається роль старшого Даниловича Льва, навіть визначають роки його правління 1264-1300. Хоча звідки ці дані взяті-невідомо. Льва Даниловича наділяють позитивними рисами, як талановитого політичного діяча і полководця. Але насправді Лев не був таким, а був підступною, жорстокою, жадібною, заздрісною людиною, сильно любив владу. Про це свідчать записи літопису. Чого варта тільки сутичка в Володимирі і вбивство литовського князя Войшелка і тільки за те, що той передав великокняже правління в Литві брату Шварну: «Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка од зависті, що той дав був землю Литовську брату його Шварнові». Такий вчинок ненаситного до влади і не стриманого в гніві князя мав непоправимі наслідки для держави Романовичів, тому що «став княжити в Литві окаянний, і беззаконний, і проклятий, i немилостивий Тройден, що про його беззаконня не змогли ми писати сорома ради. Такий бо він був нечестивець, як і Антіох сірійський, і Ірод єрусалимський, і Нерон римський». І воєнні походи Льва не завжди були вдалими і успішними, про що також неодноразово говорить той же літопис. Лев, особливо після смерті брата Шварно, володів великими територіями, включаючи Галичину. Але ніколи він галицьким князем не був, він був і завжди залишався представником волинської княжої династії. Це був удільний князь в межах Волинської держави. І Лев не унаслідував після смерті батька верховної влади у цілій державі. Цьому не має жодних документальних підтверджень. Чи керував Лев державою після смерті свого брата Мстислава залишається не ясним, так як літопис з Мстиславовим вокняжінням обривається, але нам відомо, що останні роки життя Лев провів у монастирі, очевидно спокутуючи гріхи свої тяжкі.

Але якщо уважно перечитати Волинський літопис, то можна дійти висновку, що верховну владу в державі після смерті братів Романовичів отримав єдиний син Василька Романовича Володимир.

«У рік 6779 [1271]. У той же час проставився благовірний і христо|пюбивий великий князь володимирський, на ім’я Василько, син великого князя Романа [Мстиславича]. I положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській. Зверніть увагу, що літописець називає Володимирського князя великий князь Володимирський.

«У рік 6780 [1272]. I по ньому став княжити замість нього син його Володимир, правдолюбством світячись до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей».

Літописець так описує цього мудрого, високоерудованого і боголюбивого князя:

« Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий i хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив.

На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п’янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись господа, який говорить: «Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили» 417, а також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться».

Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння в нім багато було. Гордості ж у ньому не було, — тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми, — а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої, [бо] возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне —

паче дочасного і царство зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного»

На те, що верховне становище в державі займав Володимир Василькович вказують деякі ознаки. По перше, це те, що Володимир Василькович володів Володимиром. На це ніколи, несвідомо, а скоріше навмисно, не звертали уваги. У всі часи, як в радянській історії, так і в український, Волинь зображали як територію без свого історичного, економічного, культурного, чи адміністративного центу, другими словами, без своєї столиці. А Володимир і володимирське князівство як щось таке не досить вагоме, удільне. В той же час про «Галицько-Волинську» державу говориться як про могутню, одну з найбільших і найвпливовіших держав в Європі. Але ж як тоді могла існувати така велика, могутня і впливова держава без своєї столиці. Ми ж знаємо Київську Русь і столицю її знаємо, і знаємо, що являв собою Київ і яка боротьба велася за це місто на протязі всієї історії Київської Русі. А все чому? А тому, що Київ був самим багатим містом Русі і той хто володів Києвом ставав також самим багатим і самим впливовим, а отже отримував найбільшу владу в державі. Така сама ситуація була і в інших країнах і на Волині також, правда таких міжусобиць як в Київський Русі на Волині не було. Проте не даремно Волинь, ще в 14-му столітті стали називати Малою Руссю. Тим більше, що про Володимир в історіографічній науці зберіглося багато відомостей. Це було древнє місто, про яке, як про Лодимер, згадують ще у 9-му столітті. Ми також знаємо, що в 12-му-13-му столітті являв собою Володимир. Він був величезним по тим часам містом з населенням понад 20 000 чоловік, одне з найбільших міст в Київській Русі, з яким могли рівнятися тільки Київ, Новгород, або Чернігів. Місто мало величезні і потужні укріплення на високих земляних валах, з трьома воротами: Київськi, П’ятницькi та Гридшинi. Коли монголи наказали зруйнувати захисні укріплення волинських міст, то стіни Володимира, через те, що були такими потужними, не могли зруйнувати і по наказу Василька Романовича їх підпалили. Коли угорський король Андрій Другий «рушив до [города] Володимира « І коли він прийшов до Володимира, він, здивувавшись, ска)зав: «Города такого не знаходив я навіть у німецьких землях», — такий він був з оружниками, що стояли на нім 116: блищали щити і оружники [в броні], подібно до сонця».

Володимир був розташований у вигідному місці, на великій території між річками Луга і Смочею , через яке проходили важливі торговельні шляхи зі сходу на захід, а по річці Західний Буг Володимир мав вихід в Балтійське море і вів велику торгiвлю з багатьма країнами Європи: Польщею, Чехiєю, Тевтонським орденом. За 14 кілометрів від міста, де зараз знаходиться місто Устилуг, була велика переправа через Західний Буг. Навколо Володимира на великий території простягалися родючі землі, на яких містилися багато сіл: Пятиднї, Хвалимичі, Житань, Бужковичі. Це був великий, багатий город, в якому велася жвава торгівля і було багато іноземних колоній. Михайло Грушевський у своїй Історії України-Руси том 2 вказує: «кольонїї Нїмцїв, Сурожцїв (кримських Греків, а може й Італянцїв з Сурожа, теп. Судака), Новгородцїв, Жидів 50). Особливо поважне місце займала тодї, правдоподібно — протеґована самими князями, нїмецька кольонїя».

Герб міста Володимира з зображенням святого Юрія на коні був і гербом всієї держави. В Володимирі було багато церков, які почали будувати ще за часів Володимира Святославовича. У 10-му-13-му століттях в місті було побудовано 8 кам’яних храмів, а разом з дерев’яними – понад 20 храмів і палаців. А вже в 12 столітті у місті склалась своя архітектурно-будівельна школа.

Стольний Володимир прикрашали велика церква Богородиці, будівництво якої розпочато, ще за Старого Володимира Київського, церква Успіння Святої Богородиці, збудовану Мстиславом Ізяславовичем і яка була усипальницею волинських князів, церква Богородиці, яку щедро одарив Володимир Василькович, церква Святого Василя. Ну і обовязково треба згадати величний Успенський собор, який зберігся до наших днів. Також в Володимирі було три монастиря. Один з них Святогірський Зимненський монастир, відомий ще з 1054-го року і нині вражає своєю неповторною красою на південній околиці міста.

У Володимирі були розвинуті зброярське, ювелірне ремсла, гончарство, кам’яне будівництво. Археологічні знахідки на відомих пам’ятках давнини свідчать про високий рівень ремісників Володимира. З міста був поширений експорт зброї, ювелірних виробів за межі Волині.

У 992 роцi у Володимирi заснована єпископська кафедра. Першим єпископом Володимирської кафедри став Стефан I. При кафедрi була заснована школa, де вчили грамоти, писання й переписування церковних книжок та документiв не тiльки на слав’янськiй, але й на грецькiй та латинськiй мовах.

І ось, охарактеризувавши таким чином місто, можна зробити висновок, що Володимир був дуже багатим містом, самим багатим у державі.

Жодне місто держави Романовичів не могло рівнятись по величі, багатству і розкоші з Володимиром. А таким багатим містом просто так ніхто не кидається і не кидався. Його не передавали за вірну службу васалам, як це було з іншими містами. Навіть татарські хани не вимагали Володимира, а «просили» Галич.

«Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами».

Якщо уважно проаналізувати історичні події того часу, то ми побачимо, що Володимир завжди знаходився в руках Романовичів, спочатку в Романа, потім в його синім. І якщо Данило їхав до Холма, чи ще кудись, то у Володимирі завжди залишалися чи Василько, чи Анна, чи вірні васали. А те, що столицю переносили, то в Холм, то у Львів, то в Галич, це повна нісенітниця. Ніхто столиці з Володимира нікуди не переносив, та й перенести не міг.

Отже, як ми бачимо, в Малій Русі була така ж сама ситуація як і у Великій, а також в інших країнах- була столиця і вона була сама найбільша і найбагатша. А це означає, що той хто володів таким багатим містом сам був найбагатшим і найвпливовішим, а значить першим, в якого було найбільше влади. Отже, якщо після смерті Василька Романовича Володимиром став володіти його син Володимир Василькович, значить він і став правителем всієї держави. До того ж цьому є підтвердження у літописі. Ми бачимо владного правителя, який дає накази і якому ніхто не сміє перечити. Коли, згідно заповіту Володимир, заповідає свої землі Мстиславу, то це змушені визнавати всі члени родини, навіть Лев: «Мстислав тоді вдарив чолом перед братом своїм Володимиром, і послав Володимир [послів] до брата до Льва і до синівця до Юрія з такими словами: «Осе я вам обом об’являю: дав я єсмь брату своєму Мстиславу землю свою і городи». Лев же сказав Володимиру: «Так і гаразд, що ти єси дав. Хіба мені домагатися од нього по твоїм животті? Адже всі ми ходимо під богом. Аби мені дав бог зі своїм змогти справитися в сей час». Також важливий епізод, коли відбувся інцидент з Мстиславом, який ще за життя Володимира почав роздавати васалам землі. Тоді «Володимир був сильно обурений на брата свого, і став він мовити: «Осе лежу я в болісті, а брат мій придав мені іще більшої болісті. Я іще живий єсмь, а він роздає городи мої і села мої. Міг би вже по моїм животті роздавати».

І послав Володимир посла свого з жалобою до брата свого Мстислава, кажучи: «Брате! Ти мене ані на війні 377 не взяв, ні списом мене не добув єси, ні із городів моїх не вибив мене єсь, раттю прийшовши на мене, — а так чиниш ти надо мною! Ти мені брат єсь, а другий мені брат — Лев, а синовець мені — Юрій. Я ж із вас трьох вибрав єсмь тебе одного і дав тобі єсмь землю свою всю і городи по своїм животті. А за мойого ж живоття не вмішуватися тобі ні в що. Бо се я учинив єсмь за гордість брата свойого і синівця свойого, — дав єсмь тобі землю свою».

Мстислав тоді сказав брату своєму [через посла]: «Господине, — скажи, — брате! Земля — божа і твоя, і городи твої, і я над ними не волен. Та я єсмь у твоїй

волі, і дай мені бог мати тебе за отця собі і служити тобі зо всею правдою до кінця мойого живоття. Аби ти, господине, здоров був, бо більша мені надія на тебе, — скажи».

З цього розділу ми бачимо, що стосунки між Володимиром і Мстиславом не рівні, Володимир-володар, а Мстислав-підданий. Він називає Володимира «господином», просить бути його «отцем» і визнає, що він у його волі і його слуга.

До Володимира, як до володаря звертається не тільки його брат Мстислав. Мазовецький "Конрад-князь Самовитович" також визнає Володимира за свого господина і називає його отцем: "Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! | Як держав ти мене єси під своєю рукою своєю милістю! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділився єсмь, і грозен був. А нині, господине, почув 393 єсмь я, що дав ти єси землю свою всю і городи брату своєму Мстиславу. Тож надіюсь я на бога і на тебе, аби ти, господин мій, послав свого посла з моїм послом до брата свойого Мстислава, щоб мене, господине, за твоєю милістю прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене у моїй обиді [так], як ти, господин мій, стояв за мною у моїй обиді».

Тут також цікавий момент, який засвідчує про верховенство в державі володимирського князя і спадкоємність володимирського престолу. Конрад, знаючи про скору кончину правителя, просить, щоб наступник Володимира на володимирському престолі захистив його і взяв під свій захист. Фактично це звернення васала до свого могутнього сеньора. І зверніть увагу, Конрад не звертається до Льва, тому що знає, що Лев всього лиш удільний князь і підпорядковується тільки володимирському верховному правителю. Він звертається тільки до Володимирського великого князя, так як тільки Володимирський великий князь може вести міжнародні зносини і взяти його-Конрада під свій захист.

Згодом ми бачимо, що й сам Лев і його син Юрій прохають у свого "господина" подарувати їм Берастейську землю: "У рік 6796 [1288]. Коли ж. після цього минуло декілька днів, [то] прислав Юрій Львович посла свого до стрия свого князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. Пожаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, — Белз, і Червен, і Холм, — а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б’ю я чолом i богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було». Але Володимир їм в категоричній формі відмовляє: "«Брате, — скажи, — Льве-княже! Чи ти без ума мене вважаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала тобі, — скажи, — своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння — Галицьке, Перемишльське, Белзьке, — і тобі не досить! А осе пак, — скажи, — мій отець, а твій стрий лежить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти котрий город, аби то свіча була? Якщо, — скажи, — ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не скажу — города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!». І гордовитий Лев не сміє перечити волі володимирського правителя.

Верховенство Володимирського великого князя залишається і після смерті Володимира Васильковича. Це видно з берестейського інциденту. Коли помирає Володимир Василькович, Юрій Львович, очевидно скориставшись політичною невизначенністью навколо володимирського великокняжого стола, самовільно захоплює Берестьє: "А коли Володимир преставився 450 і Юрій почув вість про стрия свого [Мстислава], то в’їхав він у Берестій і став княжити в ньому за порадою нерозумних своїх бояр молодих і коромольників-берестян". Тоді Мстислав Данилович, як великий князь Володимирський пригрозив Льву і Юрію і ті змушені були йому підкоритися: "то назавтра поїхав Юрій геть із города з великим соромом, пограбувавши всі доми стрия свого". І тільки по смерті Мстислава Даниловича, Юрій, на правах старшого в династії, унаслідує верховну владу і стає «Королем Русі і князем Володимирії (Волині) і «тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волынская (так зветь ся взагалї держава Юрия), всякимь обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратяхъ и не такова» («Житіє Петра митрополита», написане митрополитом Кипріяном в кінці 14 століття).

Памя"тник Володимиру Васильковичу.

Як ми бачимо у нас в наявності є багато доказів того, що саме Володимирський князь був верховнив правителем на Малій Русі і це був найбогатший серед всіх волинських князів і мав найбільше влади. Але чому саме Володимир Василькович після смерті свого батька Василька Романовича отримав стольний Володимир і володимирський великокняжий стіл. В цьому випадку може бути дві версії. Перша-влада перейшла по спадковості, від батька до сина. Але цього в ті часи бути не могло. Навряд чи молодий спадкоємець престолу в умовах феодальної роздробленності зміг би вдержати владу в своїх руках. Та й йому в таких умовах ніхто б тої влади і не дав. Тоді залишається друга версія-Володимир отримав верховну, і як ми бачимо з історичних джерел, не оспориму владу, по прнципу майорату, як старшого, а також найбогатшого і наймогутнішого в династії. Але з цією версією також виникає проблема. Коли ми переступимо кордони інтернету і добре побродимо по його просторах, то отримаємо таку інформацію, до слова сказано, не дуже обширну, що Володимир Василькович народився десь так після 1247-го року, приблизно в році 1249-му-1250-му і матірю його була перша жінка Василька Олена (Дубрава) дочка великого князя Володимирського, що на Клязьмі Юрія Другого Всеволодовича, правда звідки взяті такі роки народження князя, інформація відсутня, навіть в тих джерелах на які ссилаються автори. Але, як ми знаємо Василько Романович був одружений двічі, перший раз на Олені Юрьївні, а другою жінкою великого князя була дочка польського князя Лешка Білого, також Олена. Про її кончину є запис у Волинському літописі від 1265-го року: "Того ж року проставилася велика княгиня, [жона] Василькова, на ім’я Олена". З Оленою Юрївною Васьлько розійшовся, приблизно, в 1248-му році, скоріше всього, до 1248-го і ми не знаємо з яких причин, так як інформації немає, у всякому разі ми її не знайшли. А з Оленою дочкою Лешка Білого великий князь одружився, також, десь в 1248-му році і приблизно в цей час вона народила князю дочку Ольгу. І що ж тоді виходить, що Василько розлучився з Оленою Юрьївною приблизно в 1247-48-му роках, а в 1249-50-му у них родився син Володимир. При тому, що уже на той час Василько був одружений з польською принцесою. Можна подумати, що Василько Романович був мусульманином і йому дозволялося мати чотири жінки. Але мусульманином Василько не був, і язичником також не був, і дві жінки йому мати ніхто в ті часи не дозволив би. А отже, з цього виходить, що Володимир Василькович ні в 1248-му, ні в 1249-му, ні в 1250-му роках не народився, а значно раніше і після смерті свого батька Василька Романовича залишався самим старшим серед волинських князів. Правда точного підтверження цьому не має. Єдиними доказами є те, що після смерті батька саме Володимир унаслідував володимирський великокняжий стіл, а всі інші члени династії Романовичів йому підкорялися. Також, 1262-му році Володимир брав участь в переговорах руських князів з польськими: " Після цього ж був з’їзд руських князів із лядським князем, з Болеславом [Стидливим]. І збиралися у [городі] Тернаві Данило-князь із обома синами своїми, зі Львом і з Шварном, а Василько-князь зі своїм сином Володимиром", а в 1268-му році приймав участь в воєнному поході проти Болеслава Стидливого: "Зібравшись, пішли вони в Ляхи пустошити. І Шварно став пустошити довкола Любліна, а Володимир — довкола [города] Білої". Як могла дитина дванадцяти років бути учасником, на рівні з дорослими, в важливих перемовинах і як міг вісімнадцятирічний юнак керувати військом.

Погляд на Данилову коронацію.

А зараз давайте звернемо погляд на ще одну подію яка відбулася на нашій Батьківщині і якій останням часом приділяють велику увагу. Це коронація королівлькою короною в 1253-му році Данила Романовича. Ця тема не така вже проста і однозначна і в останній час їй приділяють велику увагу, безумовно, трактуючи кожен по своєму. Але нас не цікавлять уподобання тої, чи іншої сторони, тої чи іншої політичної сили, тої чи іншої політичної партії. Нас цікавить істина і історична правда, тому що історію не можна використовувати як знаряддя ідеологічного впливу, а треба у всьому і завжди додержуватися принципу історизму-реального відображення історичної дійсності і обєктивності історичного розвитку. Нині ми часто чуємо про якесь Галицько-Волинське королівство, галицьких королів і галицьку королівську династію. Але як ми вже вияснили раніше, ніякої галицької династії і галицьких королів в історії не існувало і ніхто ніколи з Галичиною в єдину державу не обєднувався і Галичина ніколи не домінувала на південно-західному просторі Русі. Також постає питання, а чи було Руське королівство і чи можна в сучасній історичній науці використовувати термін Галицько-Волинське королівство? Звичайно ні. По перше, тому що історія не знає випадків, щоб константинопольські патріархи надавали комусь королівський титул. Це була беззаперечна прерогатива римських пап і в історії середньовіччя не було жодного православного королівства. А по друге, таке державне утворення, як Галицько-Волинська держава, до того ж обєднана ні в яких історичних документах не зустрічається. Такої назви немає і в основному джерелі по вивченню даної теми, в Волинському літописі, також там ні разу не згадується Данило Галицький. Це вже десь пізніше фантазери від історії приліпили Данилу Романовичу таке поганяло. Цікаво, як би нині здивувався б волинський хлопець Данило, родом з Володимира на Волині, що він чомусь став Галицьким. І ні про ніяких галицьких королів там не йдеться. Галицьким королем в літописі іменується тільки малолітній Коломан, якого самовільно і на короткий період, без благословіння папи, посадив угорський король Андрій. Правда деякі історики часто іменують літопис і князів Галицькими, але звідки вони це взяли, залишається невідомим. Фактично ми бачимо явну підтасовку історичних фактів, коли історію однієї території просто тупо і безцеремонно приписують іншій і таке явище почалося давно, ще з російської історіі, колиски міфізації і фальсифікації історичних подій. Потім це взяла собі на озброєння радянська ідеологічна машина, а ще пізніше вся ця казка успішно перекочувала в українську історію і нині наполегливо втовкмачується в не сформовані уми українських школярів.

Але залишим в спокої грішки істориків різних часів і повернемся до нашого бачення Данилової коронації. Те, що Данило прийняв з рук папського посланця Опізо королівську корону в маленькому, прикордонному Дорогочині, під час походу на ятвягів в 1253-му році, дійсно являється історичним фактом. Правда в літописі чомусь ця подія датується не 1253-м роком, а роком 6762 (1254). Але яка була перед історія цієї події, про це прихильники «Галицько-Волинського королівства», якось стараються не згадувати. Безумовно королівський титул в ті часи грав важливу толь, так як захищав держави від нападу і завоювання інших держав, тому що ті країни які ставали королівствами, зобовязувались приймати протекцію Римського Святого Престолу, так як тільки Святий Престол міг одягати на голови правителів королівський вінець. А це означало, що ці, вже Божі помазаники, впроваджували на своїх територіях латинську (католицьку) віру і попадали під захист папської курії. А влада і вплив римського папи в ті часи була велика і дуже велика. Ніякий правитель не смів ослухатись римського понтифіка і піти проти його волі. Ми знаємо випадки, коли королі-ослушники на колінах вимолювали собі прощення у святих римських апостолів. Але, не дивлячись на важливість королівського титулу, тоді він не був таким престижним і популярним, як скажімо в столітті 18-му, чи 19-му, а на Русі тим більше. В ті часи Русь була під сильним впливом Візантії, її культури, історії, політики, нарешті її релігії. В великій пошані на Русі тоді був титул василевс, навіть представників княжих династій називали не Василями, а принизливо Васильками, напевно, через те, щоб не образити і не уподобитись світлому образу константинопольського василевства. І до того ж не слід забувати, що волинська великокнязівська династія мала родинні звязки з константинопольськими імператорами і вплив Візантії на Малу Русь був великий. Проте папська курія вже давно намагалася залучити руських князів до латинської віри. Королівська корона пропонувалася Роману Мстиславовичу, Володимиро-Суздальському князю Олександру Ярославовичу (Невському), також Данилу Романовичу: «У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | із То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Як ми бачимо з історичних джерел, Данило не горів сильним бажанням прийняти королівський титул. Про це свідчить той факт, що Данило не зразу прийняв корону, а коли погодився, то зробив це не в стольному городі Володимирі, в урочистій обстановці, а якось стидливо і непомітно в маленькому Дорогочині. Тут можна навести анології з сучасністю, А це означає, що історія повторюється, а можливо, вона ніколи і не змінювалась. Україна завжди залишалася під впливом, з одної сторони сходу, з другого заходу і це завжди роздирало країну і не давало їй рухатись вперед. Просто і в ті часи, як і в нинішні, руху на захід перешкоджала про східна, про візантійська опозиція, до якої, нажаль, належали, в переважній більшості, представники правлячої династії, не виключаючи і самого Данила Романовича-родича Візантійських імператорів. І тільки його оточення вмовили його прийняти корону: «Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». І тоді Данило вирішив прийняти корону. Але цей поступок князя був вимушений і пішов він на це не тільки під впливом оточення, а в першу чергу з власних міркувань. Данило хотів організувати христовий похід проти татар і це було основною умовою з боку Данила, до того ж папські представники від імені самого папи Інокентія Четвертого обіцяли Данилові організувати таку коаліцію: «Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Підмогу обіцяли також польські князі і бояри. Але в плани папської курії і папи Інокентія Четвертого не входило організовувати хрестовий похід проти татар. Скоріше всього цього не бажали європейські правителі. Правда Інокентій Четвертий звертався з закликом до християн Чехії, Польщі, Сербії, Моравії та Померанії, але ніякого походу так і не відбулося. І настало розчарування, спочатку з боку Данила, який не хотів переходити в латинську віру. Хоча в даній ситуації про католизацію Малої Русі не йшлося, а вперше була піднята ідея унії двох церков-перехід під зверхність папського престолу при збереженні візантійської обрядності. Але й до цього волинський князь і вся правляча верхівка були не готові. З цього стає очевидним те, наскільки був великий візантійський вплив на політично суспільне життя Русі. З другого боку і Римська курія розчарувалась в норовливому, про візантійськи налаштованому, руському князеві. І вже 1255-ому році дозволила Мендовгу воювати руські землі, а в 1257-ому році папа Олександр Другий в своїй булі звинувачує Данила у відступництві і зраді Римській церкві, погрожує йому і закликає католицьких єпископів «зброєю вірних» повернути Данила в «істину віру» апостольської церкви. На цьому і закінчилось королівство Данила, на цьому і закінчилось Руське (ні в якому разі не Галицько-Волинське, тим більше Галицьке) королівство.

Після Данила жоден з володимирських правителем королем не називався. І про королівство мови взагалі не велося. Тільки в літописі Данила називають то королем, то князем, а то взагалі не визначено: «Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим…» І тільки вже при правлінні Юрія Першого Львовича зберіглася печатка з написом: «Regis Rusie, Princeps Ladimeri»-Король Русі князь Володимирії (Волині). Але немає жодних переконаних відомостей про коронацію Юрія. Оце і вся історія королівства на Малій Русі. Отже з всього написаного можна зробити висновок, що королівство Руське практично в історії не існувало, на превеликий жаль. Точніше воно зявилося, але не відбулося і тому говорити про якесь там королівство, яке колись існувало на українських землях надто перебільшено і не відповідає дійсності, ще раз повторимося, на превеликий жаль.

Юрій Перший Львович.

Чому ж занепала «земля Волынская»?

Держава в Малій Русі проіснувала не довго і в другій половині 14-го століття була розділене між польським королівством і Великим князівством Литовським. Але ж чому, колись така могутня, багата, процвітаюча держава, яка переважала своїх сусідів в культурному розвитку, стала жертвою цих же самих сусідів. Безумовно, виділяти якусь одну причину було б цілком не доречно, тому що в цій трагедії було сукупність причин. Але категорично в цей перечень не можна вносити монголо-татарське нашестя, бо ми знаємо, що татарський напад на південно-західну Русь був в 1241-ому році, ще до початку розквіту держави. Взагалі то історію Волинської держави можна розділити на три етапи. Перший-кінець 12-го століття-1245-й рік-період становлення; Другий-1245-й рік-початок 14-го століття-період розквіту; Третій початок 14-го століття-друга половина 14-го століття-період занепаду. А татарська навала на Волинь відбувся в 1241-му році, до початку розквіту. Безумовно монголо-татарське нашестя причинило великої шкоди «земле Волынской», але не смертельної і воно не було таким руйнівним, як на північному сході Русі. Там з лиця землі були стерті цілі міста і вся та територія втратила свою незалежність і увійшла в склад Золотої Орди. А на південному заході державності ніхто не втратив, і міст уціліло багато, і жодне місто з лиця землі стерто не було. І після цієї навали держава стала тільки розвиватися і досягла свого найбільшого розквіту. Отже монголо-татари аж ніяк не могли бути причиною занепаду Малої Русі.

Також не могла відноситись до основних причин і смута бояр, як це було в Галичині. Тим більше немає ніяких відомостей про боярську крамолу, про сильну боярську опозицію на Волині. Її просто не було. Бояри поважали Романовичів і завжди їх підтримували, тим більше, Романовичі завжди проводили свою політику в інтересах бояр і церкви. Данило не прийняв уніії і фактично відмовився від королівського титулу, Володимир будував міста і одарював монастирі і храми, а при Юрію Першому «земля Волынская, всякимь обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратяхъ и не такова». А те, що бояри в Володимирі отруїли Юрія Другого Тройденовича не означає наявності існування сильної боярської опозиції. Очевидно, про католицький Болеслав проводив політику на католизацію, а це не співпадало з інтересами про візантійської частини тогочасного суспільства. От вони взяли його і отруїли, цілком в візантійському стилі.

Найбільш логічним напрошується висновок, що основною причиною занепаду держави, було те, що його правителі, зокрема Данило Романович, Юрій Перший, а згодом і Юрій Другий, з різних причин, не прийняли протекції Римського папи. А це привело до того, що ослаблена припиненням династії Романовичів, Волинська держава, з подачі того ж самого Риму, стала легкою здобиччю більш лояльних до Святого Престолу сусідів. Але, якби, Данило Романович, чи хтось інший, прийняли протекцію Риму, Волинська держава зразу ж опинилася б під його захистом і ні хто, ні Польща, чи Литва напасти на цю католицьку державу вже б не змогли. А тоді історія пішла б по зовсім іншому шляху і ми жили б в зовсім іншій державі. Як називалася б ця держава сказати тяжко. У всякому разі вона не називалася б Україною і нікому б не прийшло в голову назвати її Галицько-Волинською, чи Волинсько-Галицькою. Чи називалася б держава Волинською, скоріше всього ні. Найбільш вірогідно, що називалася б вона державою Руською, тому що населяв цю державу народ руський. Не «русский» і не російський, а руський. І мала б ця держава Руська зовсім іншу долю, на таку трагічну, і не таку не визначену. І нині не стояла б дилема перед цією державою Руською в якому напрямку рухатись, на Схід, чи на Захід. І ніхто вже не зміг би назвати її чиєюсь «окраиною».

^Наверх